Софія Кримовська. Без назви

І зірвалася пісня із п’яних губ.
І пішла у танок по колу.
- Подиви, а гарцює ця жінка, Люб!
- Подиви, як пашить, Миколо!
А її не спинити. Нехай чуже
і весілля, і радість нині.
- Подивися на неї – стара уже,
а які вихиляси, Ніно!
Що їй докори, люди, коли болять
самотинні роки, як рани?
Їй ще тільки-но… вже буде сорок п’ять.
То батьки не пускали: «Рано»,
то до серця не липли – усе не ті,
то гадалось – зустріне згодом…
Плаче жінка під ранок на самоті,
у смородині за городом…