Анничка Королишин. просторове

                                                              Автор картини - Даша Мілай.                                                                                                     
                                               
                                                предтечею 
                                                підґрунтям 
                                                передсвяттям 
                                                переспівом
                                                пройманням
                                                прийняттям
                                                переплітанням 
                                                подихом
                                                причиною
                                                піднесенням
                                                предивним почуттям
                                                приходить правда поруч із людиною.

ніхто й не згадає

***

Ніхто й не згадає, що було першим словом,

Яке за мить прохопиться в горлі друге

Бува, що летить воно геть, як за вітром полова,

Буває вагоме, бо мовлене другом.

До болю не хочу ділитися власним болем,

Є – біль, а не якісь потаємні ніші,

то краще уже самій… Волочитися полем

і молитви уголос читати в тиші…

А бути щирим приходить до всіх година,

Дивитися прямо і не шукати набутку…

Згадай, після мовленого, чи ти ще людина?

Чи знову пошпуриш у мене грудкою?

Людмила Калиновська *батькові*

***

батькові

…За роками, що йдуть перехожо,

те що, йде собі, йде собі, йде..,

що ж ти, татку, мене розтривожив

в переддення весни, в переддень…

Просто вийшов, як є, у дорогу,

і пішов аж за сонце й за сніг,

розбудивши вселенську тривогу,

і спаливши мене у мені.

Знов чекаємо весня і літня –

так було в нас завжди у сім’ї…

Ти ж спішив, не діждав навіть квіту,

і тепер твої справи – мої…

Знав би, татку, як важко без тебе

мама – хвора, твій син – у світах…

А мені ж бо все чується в небі,

як журливо вертається птах…

Що ж ти, татку… Та я ж і не встежу

за отим, що не встиг, бо – сама…

я ще й досі шукаю ту стежку,

ту, якою пішов і… нема.

березень 2013 року

Олександр Блотнер. Усе добре

Насправді в мене усе добре...
от тільки, не сплю я котру ніч:
під серцем силу в мене смокче
зелений злобний гидкий змій.

Його по різному вмовляю,
щоб він залишив справу цю,
і алкоголем напуваю
щоніч гадюку вперту ту.

та що йому мої вмовляння,
якщо він в серці чує біль,
Найсолодше в світі частування,
Любові мої чистий хміль.

із змієм перехилимо вже в котре
ми келих повний аж до дна.
насправді в мене усе добре.
не вірите? Налийте ще вина!

Анничка Королишин. мовчи

                                    у хорі прослави себе коханих
                                    не захочеш почутися
                                    знатимеш радість
                                    із того що дав тобі час 
                                    під цим небом мовчати

                                    багато недоброго нині
                                    світ сходить з розуму
                                    злітає з катушок 
                                    меркне
                                    а ліком на біль має стати любов
                                    знову й знову любов

                                    нехай не мовчить твоє серце
                                    у хвилю прозріння
                                    хай світлом відлунює диву
                                    і небо стається вільнішим
                                    хай голос лишається щирим
                                    та в час збайдужіння й  галасу
                                    без справжнього змісту живого
                                    нехай твоє слово
                                    мовчить

Олександр Пушко. * * *

terra incognita –

вечору темно і тоскно

і від затятості

збиті об щебінь коліна

тільки свіча

на давно позабутих руїнах

і ворожбитка стара

що колись виливала на воску

дощ оживляє

знеможені спекою ринви

дика любов –

на воді ненаписаним колом

білим вином

де розгнузданий вечором холод

тихо підійде

й так само зненацька нарине

погляд у небо

де хмари первинно прозорі

плавиться віск

наче сонцем обпечені соти

вперше

удруге

утретє

вдесяте

і всоте

осінь втопає

в безодні хмільних алегорій

Олександр Пушко. * * *

покликав
раз
удруге
і востаннє
знітився
захід
де той клятий
схід
невизнаний
невпізнаний
не загнаний
модерний
день
сторчма летить
у світ

змішались кольори
червоний
жовтий
білий
немовби сон
цей

а на долоні
на дивнім перехресті
ліній
пурпурне
сходить сонце

Захлинаюсь

Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
ростоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

Елен Тен. Продавці посмішок

Сліпуче світло вуличних ліхтарів било у лобове скло автомобіля. Химерної форми тіні сковзали різнобарвними вітринами уже зачинених крамниць, щоб потім розтанути в густій, ворожій темряві.
Влад загасив цигарку і поглянув на сусіднє пасажирське сидіння, де, тяжко дихаючи, спала Слава – його єдина донька і найбільший сердечний біль.
- Додай газу, - наказав він водію, бажаючи якнайшвидше зникнути з місця, де він сьогодні знайшов свою дівчинку.
- Буде зроблено, Владиславе Сергійовичу, - кивнув Андрій, не просто помічник і один із водіїв, а вірний друг, єдина людина, котрій Влад міг довірити своє горе. – Вона заснула?
- На щастя.

Яна Устимко. львівська весна

сумує лев підперши підвіконня

весна до Львова править навмання

щорік в її підпряжці менше коней

а цього року – жодного коня

і шкода леву весну францувату          

яка години топить у вікні                                                                                  

хотілося б йому їй заспівати                                   

та голос вже давно закам’янів

Анничка Королишин.вслід зимі.

                         щось забули важливе люди цієї зими,мабуть.
                         то вона й не вступається,жде.
                         он вже квітень гукнувсь
                         а сніги - лежать.
                         пригасає,тремтить від журби
                         невтамоване марне чекання.
                         що попереду?
                         літо?
                         чи поміжчасамитривання?
                         аритмія надій.
                         а життя
                         за водою
                         пливе.

Анничка Королишин.води душі моєї

                   
                     впасти б сонячним зайчиком
                     на чуприну річкової хвилі
                     плинути
                     проминати
                     але не минатися
                     зморщечки ночі
                     думки сутінкові
                     лагідним тихим доторком
                     розгладити б на чолі
                     променіти 
                     любити
                     душу чиюсь зігрівати
                     ...боляче,Господи...
                     світ величезний
                     а крила такі малі

Анничка Королишин. босоногі відчуття

                      

                       тріщини душ
                       обростають вузликами
                       шорсткої березової кори
                       сік життєдайний
                       гоїть вітрові крила
                       поранені об гостряки 
                       осколків розбитих надій
                       синя плахта неба
                       задивляється степові в очі
                       лягає на полотно стежка
                       мережана сонячним світлом
                       переплетена затінком вечорів
                       що були колись
                       сталися
                       і відійшли
                       забрунькують молоді пагони
                       і лише вітер знатиме
                       що мелодія
                       струменить
                       крізь чутливу мембрану болю
                       тріщинами душ гулятиме вітер
                       мелодії що він їх витворить
                       стануть полотнами
                       виткано буде узір 
                       складений зі слів 
                      чорним_по_білому       

Анничка Королишин. на полотні твого світу

                                               

                                        на полотні безкінечного світу
                                        вишиваю дорогу
                                        по якій до тебе прийде справжнє щастя
                                        відлунюю закличний гомін вічної любові 
                                        маленька зірничка на твоєму плечі
                                        тримаю теплими долоні
                                        щоб відігріти твої лагідним вогнем свого серця
                                        адже щастя - лише мить
                                        коли людина почувається неповторною

***

До півночі випаде сніг і оскліє Місто,
По квітень зайшовши у тяж білокрів’ям зими.
Зламаються янгольські крила – то гостро зблисне
Кинджальний малюнок собору, у небо німий.

До півночі снігу до хмар, навіть вище, вище,
Застрашений місячний німбик сльозою бринить.
У Міста душа перемерзла в поранню тишу,
Камінну молитву на фресках бродячих століть.

До півночі вироком сніг. Прімаверо, де ти?
В якій кришталевій труні прикували, скажи…
Бо тужать застуджені леви на парапеті,
Чекаючи доступу в храм, де немає олжі.
23.03.13

Анничка Королишин.Дай-но долоні...

                                             Сон.
                                             Передсвіття дня.
                                             Зимно.
                                             Десь навмання
                                             часу триває плин.
                                             Звершену суть хвилин
                                             тихо вплітає сніг
                                             у полотно доріг.
                                             Дай-но долоні...
                                             Будь...
                                             Поки сніги падуть,
                                             денну напругу скинь,
                                             Янголе..відпочинь...

Євгенія Люба. Третя

Принеси мені зерен граната, аби вже ніколи
Не змогла полишити тебе і державу твою.
Я твоя приворожена Третя, відколи зі столу
Потойбічного царства я воду намовлену п’ю.
Ну, а ті, хто були тут до мене, лоскочуть і досі
Твій напружений слух – як не сміхом своїм, то плачем,
І за правим плечем в тебе жінка із чорним волоссям,
Жінка з білим волоссям – у тебе за лівим плечем.

Їхні коси звиваються, наче торішнє галуззя,
Наче водорість біла, що тіло твоє опліта.
Я боюся цих пут, річкової води, я боюся,
Аби вир цей бездонний не викрав тебе, не дістав.
Я всього лише Третя. А є ще четверта – вода.

Її вири чорніші за чорну одежу черниці.
Вигинаючи спину мою понад нею, як міст,
Зазираєш налякано в темні глибокі зіниці
Нетутешньої гості з далеких небачених міст.
У хребті під долонею – соки весняні і ріст.

…Принеси мені зерен граната – свого поцілунку,
Аби я намастила свої пересохлі вуста.
Я всього лише Третя, а є ще (провалля чи лунка?)
Неодмінна четверта, коханка твоя і чаклунка,
Що стоїть поміж нами – твоя потойбічна вода.

Світлана Ілініч. *****

Марудна ніч. Засни, засни.
Не стане всім на рани солі.
Обман оптичний білизни,
де спалахами – цвіркуни
й цикади болю.

І тільки титли мокрих птиць
над вимовклими голосами,
прошу, розпукою не звись,
о розпростерта долілиць
моя нетямо.

Прошу, не знай своїх імен,
біжи поза пітьму досвітню,
допоки між твоїх стремен
не втомиться гіркий ромен
ножем стриміти.