Вони ходили по землі і знали смак її солоного пилу,
розвіяного вітром. Від них лишилися сліди на піску, що ним устелені долівки
первісних печер. Вся їхня кров – цвітіння польового маку. Його зернини виросли
із їх пронизливих зіниць. Як борошно і тепле молоко, на сонці так відбілилося
волосся. У дзеркалі спокійних вод розтануло їх чисте відбиття. Минулися, як
стебла очерету. Як струмені вечірнього дощу. На зволожених долонях літня спека.
Хоч як бувало важко – доводилося йти. Хоч як бувало легко
– не летіти. Доводилось триматися землі,
по ній іще ходили без дороги. На вітрі лопотіло полотно. Шугали попід хмари
білі крила. Смеркання смутком ранило чоло. Греблю перейшовши, можна не
вернутись.
З криниці піднімали відра смутку. І він із кожним разом
усе глибшав. Вода була у ньому чиста і солона.
Як дихати бувало часом вільно. Перед очима поле
розчинилось. Мелодії сповільнилися древні.
Пів життя, півтори години
тривала дорога в один бік і без вороття назад, ну хіба над вечір. Сивий москвич
із пробитим боком, просторим багажником і батьками, із невситимим бензиновим
баком, із одним розладнаним поршнем, із карбюратором, що вимагає уваги, як дідусь
чи мала дитина, він таки їздив і знав дороги. У далеч, у невідомість дощових
днів, по зашкарублих плитах бетонованого шосе, ми в ньому їздили уздовж пагорбів
і лісосмуг. По травах, по хащах заввишки з метр ворохобилося неможливе. Воно
підходило до машини і вилизувало спітнілі від спеки руки. За стовпами
високовольтних ліній, які щось оплакували своїм монотонним гулом, була уже
потойбічна лісопосадка. У краї, куди не доходив людський автобус, із гранітних брил
збігали пінисті водоспади. Ми рухались в масштабах епосу, від ріки до ріки, і
плакали вечорами у бік, де сідає сонце, бо йому видно околиці нашого дому. Ми
вже не люди, обтяжені оселями, ми пілігрими, приречені на безвік.
Під густою зливою, у руслі
ріки, яка текла дном первозданного моря, ми їхали дорогою між двох косогорів, а
над нами перекинулися через усе небо три веселки. З розпачу, що ніхто не
повірить, що ніхто не побачить, ми застигло дивилися в вікна машини. На багато
кілометрів довкола було безлюдно, і кольорове коромисло, повторене тричі, нам
усім віщувало прийдешнє.
Темно-сині хмари розливались
на поля, трави росли напрочуд, а я, повертаючись від батьків, що живуть далеко,
не знала вже їхнього імені. Я знала, що я ніби справжня, а все ж була ніби
вигадка, ніби чийсь спогад, ніби не сповнена. Уже так раптом минала молодість, що
бувало навіть не вірилось. Але ще нічого, ще років десять, а далі вона не
потрібна. Не було ще отак, щоб із такою зливою ми вертались додому здалеку. Може
це знак, може спогад, а може…
По такій зливі ми
часто із бабою полями, що були ще колгоспні, їздили на латаному мотоциклі
красти коштовну кукурудзу. Вона вигравала бурштином і золотом, кролі і всяка
скотина цінувала її аромати, і ми в промоклих куфайках, як і тепер, у полях
закинутих рвали плоди заказані, підстережені в небі веселкою. Кому розказать, як
було добре тоді нам із бабою разом, так самозабутньо мокнути на мотоциклі, де
вся коляска була скарбницею, де слово озивалось його утробним голосом, де
пахнуло радістю, щастям, розкішшю і бензином.
Міцно торкаючись землі
колесами, торуючи залиті водою вибалки, дорогами, що мчали холодними потоками, їхали
ми із безвісті. Попереду нас чекали знайомі водойми і лебеді, ліси, що були заводдю
затінку, пісок і щебінь, розсипані, де належно, і омита дощем, джмелина знахідка,
духмяна домашня пасіка.
Прабаба добре панувала
над спекою. Вітер утримувався силою її подмуху, і дощ приходив, коли належало.
Свій дім ми віддали на
поталу чужим людям. Вони вирубали ліщину і порушили порядки, що були тут
ізпоконвіку. У кімнатах, де тижнями панувала тиша, хтось не шанує те, що ми
туди не вернемось. Шпалери, що клеїлись у сивий правік, печерні малюнки на
стінах гротів, зроблені простим олівцем і ручкою, пожбурили в одну купу з
коштовним мотлохом. Предківські куфайки з вилізлою ватою, хто вас тепер
пошанує.
Я священнодію із
картками каталогів. Хтось писав їх від руки задовго до мене, і коли я звідси
піду, вони так само стоятимуть, зверхні у своєму триванні. Сотні тисяч карток,
вони шурхотять ночами, примушуючи сильно калататися дротові серця електричних ліфтів.
Таємничі особи з непевним минулим, з пальцями, на яких осіло мікроскопічне
криваве лушпиння історії, споконвіку переставляють ящички і засмальцьовують
кутики карток. Почерки з ятями і без них фіолетовим чорнилом і синьою пастою
вписували справи судів, акти одружень, церковні книги за п’ятсот років. Я
священнодію ящичками, їхнім хряскотом у своєму кабінеті на шостому поверсі.
Вікна докуметосховищ затінені прямовисними бетонними блоками. Там панує морок,
пил і потойбіччя. Комахи завбільшки із пів долоні з волохатими лапами виповзають у запорошених
ліфтах, коли піднімаєшся угору, у заказане для решти світу книгосховище. У
величезних теках сплять, трухлявіють і чекають любосного дотику поціновувача
газети з далеких губерній, порослих гірким полином, і з повітів, затоплених
нині морями. За вікном, від спекотного базару від’їжджають на весь світ, у всі
далекі села затерті, як картки, автобуси, напахчені мазутом, забиті відрами,
людьми й лопатами – сезон полів і чорнозему в розпалі. Я стежу за ними зі свого
вікна, відірвавши погляд від документа завбільшки із мій стіл. У мене є
коштовне збільшувальне скло, подароване не знати ким. Крізь нього я читаю
невідчитні почерки тих, хто століття тому записував життя усіх тутешніх місць. За
напівсільськими будинками довколишніх кварталів сідає сонце. На останні
автобуси мчать засапані баби. Я священнодію у червневому надвечір’ї. Усі вони
вже є в череві архіву, яке пожерло день їхнього прибуття, і забере в темні
холодні нетрі своєї паперової пам’яті день їхнього від’їзду. Все, що було,
записано в старих церковних книгах. Де мій білет? Іще не час від’їзду.
Ми вибрали з усіх
музичних шкіл найпрохолоднішу і з найбільшими роялями. Лаковані, округлі і
лункі, вони сплять на сценах, за вікном заввишки на всю стіну періщить дощ,
спадає ніч, біжать кудись люди без парасольок, і ніхто не турбує струн, не
натискає розтоптані до дірок мідні педалі, не скрикує із крісел з протертою
біло-червоною тканиною. Усі кудись пішли. Вусаті дядьки в камзолах дивляться з
портретів. Ледь чутний дзвін великої зали. Гранітний вхід і мармурована
підлога. Плити, лункі, як музичний інструмент. Рипить струна музичного паркету.
Хтось хихоче у темному відрозі коридору. Білі привиди прибиральниць снують
уздовж стін. У шурхотах причаївся віковічний спокій.
Чудовий старовинний
дім із округлою башточкою, місце нікому не показаних утіх із залами,
призначеними для мовчання, і коридорами, присвяченими чеканню. Коштовні речі на
найтоншому папері виносять на короткий час, показують на хвильку і ховають на
місяці у темні підземні нори.
Привізши з собою щось
невимовне і первісне, ні з ким його було розділити. Із перших днів так солодко
хотілося любові. Довкола був лише застиглий мармур, розжарений асфальт,
запилене листя кленів і каштанів. І нікому сказати щось прадавнє, засипане
нудьгою, принесене нізвідки. Ополудні, на перехресті пішохідних вулиць, люди
про щось говорили у затінених кав’ярнях. Хотілося когось так міцно обійняти,
показати таємниче життя, роздобуте випадково, виплекане ненароком. Але –
нікого. Розпечене повітря, шурхоти письмен. Уздовж усього міста спекотний
протяг.
Відколи ми вернулися з
безодні, з непам’яті і тиші, минуло вже багато років. Уже стільки літ і осеней
звучать наші гами і вправи на музичних інструментах, вже стільки зим і весен завмирає
серце від нудьги, і стільки спалено сухого лабузиння на городах, з яких
прибрали урожай. У заростях колючої обліпихи, у ставочку завширшки з долоню,
живуть дивовижні звірі, в чиїх очах віддзеркалене небо. Вода, яку не сміють
каламутить, збігає вузесеньким струмком у річку, що завширшки з дві стопи. Її
витоки ховаються за лісом, йти до них, напевне, дві години, і шлях туди забутий
ще в старовину. Хіба старі баби ще може знають, де він, але не годні йти.
Ізвіддалі усе здається
іншим, і місця, в які так хочеться вернутись, назавжди відійшли, покриті шаром предковічного
намулу. Наш спогад, пропливаючи над ними, не може дотягнутися якорем навіть до
верхівки дому. Така глибина.
Бувають дні, коли з
нас кожен поодинці. Одинокість перестріває на дорозі, назирці їде на темному
автомобілі і підвозить до найближчого метро. По двоє ми буваємо все зрідка.
Коли нас садять за один лакований рояль, коли покара припадає на обох. Нечасто
ми буваємо всі разом. Як добре було тим, хто з первовіку сюди прийшов і разом спорудив
оці будинки.
Я це не я, я говорю
від когось. Ми голосами з ним так подружились, що вже не треба дружби і
обіймів. Ми голосом вітаємось з дороги, і зустріч наша в звуці відбулась. Зустрілися
десь в голосах симфоній, існуючи на берегах оркестрових партій. Нехай собі
звучить велика партитура, але в перервах, у миті необхідних пауз, можна і собі
поговорить, подати руку через кілька тактів, обійми перекинути на інший нотний
стан стрімкою лігою або арпеджіато. У кутику великої сторінки, яку за мить всю
оком не охопиш, у прихистку двох тактів, десь на піано ми звучимо і не маємо
прав тутті. Гарячі чола нам лиже вітер, що дме по нотних станах від самих
ключів, ми бачимо, які в ключах є знаки, а тим не менш, коли все тутті
відзвучить, залишиться ще крихта нашого ячання. Коли затихне навіть заключна
фермата, витримана довго, диханню природному на зло, у нас ще буде змога трохи
позвучати, удвох ладнаючи то тишу, то зітхання. Бо наші голоси колись хтось
наладнав, тони по черзі беручи то від струн найвищих, які ладнають літо, то
найнижчих, яким зима покірна. Отак пройшовши всі ступені ладу, заняття наші так
уміло поєднав, що вони звучать енгармонійно і в розкладі поставлені так поруч. Отож
віддавна вдвох ми звучимо додому. На піаніно з величезної сосни, на струнах із
блискучої латуні.
Так велено було – не
випускати.
Саме надвечір, коли подумки
багато так зроблено, відчуваєш дуже добре, як існує все навколо. Пронизане
тінями сосен, воно розляглося навкруги. Крізь нього пролягає великий шлях,
посипаний піском і щебенем, що скотився з залізничних насипів. МежІ всього не
вдасться ухопити: те, що видно за вікном, десь має закінчитись океаном, а те,
що можна пригадати, бере витоки на початку світу. Проникливість усього, що
довкола, проймає то як звук клепання кіс із дворів, що, обгороджені,
простяглися унизу, то як крик півнів, закритих для заклання. І крізь вікно,
навіть якщо це зоряне небо, бачиш лише частину всього. Якби ж у все, що
простяглося, можна було ввійти і бути там присутнім! Як чийсь спогад або
спокій, поглядом зустрічаючись із тими, хто туди прийшов ще на світанні, коли
сонце тільки-но зійшло над плазмовим морем, завбільшки з зернину маку. Як довго
з ними ніхто вже не вітався. Це мовчазні віщуни, що з неоліту принесли свої гірлянди
квітів і соснові гілки, присвячені чомусь, що не вмира. Духи мислячих світил і
неприкаяних планет, ми перешіптуємося спалахами. Нас поєднало велике
побратимство тих, хто раптово упізнав свою присутність.
Вона приходить як
місце згідно з великим каталогом, куди тебе поставила чиясь рука, але ізвідки
тобі не заказано озирати усі картки чужих життів. Усе пізнати не
вдавалося навіть головному архівісту, адже в сховищах – мільйони документів,
написаних нерозбірливими почерками. Десь там стоїть й моя маленька картка, в
атомному ящичку історії, з фондом, описом, справою, епохою, землею в кутику
вгорі. І все, що мислило в віках, довкола шурхотить, крізь поверхи, від неба і
до магмового моря, пронизане ліфтами інтуїцій, дротами глухих передчуттів і
неясного калатання серця, коли в картках у каталозі знаходиш щось, що
залишилося для тебе крізь віки, і що ти комусь залишиш, із правіку на згадку.
Скільки крихкого
висушеного листя розсипалося в порох! А скільки ігор і днів не вберегли його
тоненькі жилки… Тому з уцілілого й було ухвалено переписати все на посріблену
фольгу. Листи, написані на листі вільхи і ліщини, так складно зберігати!
Напевне уночі хтось
нами грався. Хтось писав у наших книгах те, що ми збираємось сьогодні
прочитати. Хтось говорив нашими голосами і здіймав руки, так схожі на наші. Удень,
коли ми прокидаємось, немає вже нікого, хто міг би бути ними. О, якби нам було дано голос достатньо лункий, аби, якщо
крикнути удень, почули нас ті, хто приходить уночі, й дізналися, як воно за
дня! Отож на листі, що до ночі засихає, ми записали все, що з нами відбулось,
щоб ті, хто прийде уночі, про нас дізнались.
Ми всі прийшли із
теплої країни. Долі там лежать розлогі килими. Якби небо було вище, аніж дах
нашої оселі, то його було б видно і зі стелі, однак – воно лише в вікні. Звірята
із крихкої порцеляни, мандровані філософи з ватяним серцем і шкірою із
пістрявих тканин приходили до нас у гості. Вони говорять, що майстерність зводити
споруди, грати на трипластинному ксилофоні і писати на висушеному листі зросла
в нас як ніколи. Тому до нас приходять звідусюди ті, чиїми денними голосами
уночі іще ніхто не говорив.
У час, коли зачинено
всі двері, у напівтемній шафі не стихає шепіт. Процесії проходять коридором, і
як жаль, що їх ніхто не бачить!
Яким би тебе не
принесли здалеку, усе зміниться із часом. Якщо ти із тканини, тебе колись
напевне перешиють, замінивши ватяну серцевину. А якщо ти з порцеляни, тебе
поставлять в скляну шафу і твоїм голосом ніхто не буде говорити ні вдень, ні
вночі. Отак і простоїш, аж поки мине весь час, призначений для непроминущих
ігор.
Залізне серце дому
загорається і знову погасає раз на рік в котельній. Рипка підлога прогинається
від осінньої вологи. Хто жив у цій так мудро побудованій країні між вікнами на
захід і на схід, між стінами на північ і на південь? І хто тут житиме за дня, коли
одного разу нас не виймуть з шафи? І ким бавитимуться ті, хто дістає нас з шафи
уночі, коли ми будемо їм більше не до серця? Чи й ті забавки будуть так само
чутливі до краси? Куди подінеться тоді наша крихка порцелянова старовина, так
ретельно записана на висушеному листі?
